Пішохідна екскурсія у Павленкове

Затяжна зима, як і карантинні обмеження значно скоригували плани істориків-краєзнавців на березень. Однак, як тільки потепліло, хоча сніг зійшов ще не повністю, гуртківці з рюкзаками та карематами – вже в дорозі. Цього разу наш шлях простелився в урочище Павленкове, що за околицею с. Дирдин.

Ще минулого літа краєзнавці розпочали пошук слідів життя та діяльності у нашому краї видатного городищенського садівника – Якова Павленка. Нові достовірні відомості про Якова Трохимовича стали доступними громадськості після виходу в 2020-му році біографічного дослідження Ольги Марченко про Я. Т. Павленка. Дізнавшись із книги «Павленко Яків Трохимович» багато чого нового, історики-краєзнавці в липні минулого року відшукали залишки Павленкового саду в урочищі Катерушине (на східній околиці Городища), восени відправилися місцями його першого фруктового саду – «Софійського» в Заячій балці (на західній околиці міста). Нарешті цьогоріч, наприкінці березня гуртківці здійснили давно очікувану мандрівку до головного дітища Я. Павленка у Дирдиному.

Між селами Петропавлівка і Дирдин-хутір Павленко розбив маточний сад, в якому вирощував необхідні сорти плодових дерев та кущів, забезпечивши цим своє садове господарство необхідним матеріалом для щеплення. Також у Павленковому розвів і розсадник, що давав підщепи. В дирдинському саду Павленко проводив спостереження за розвитком культур, їхньою стійкістю до зовнішніх чинників (клімату, ґрунтів, хвороб, шкідників), умовами зберігання готової продукції. Можна вважати, що Павленкове стало науково-дослідною станцією Якова Трохимовича, і за сприятливих умов мало всі можливості перетворитися у сад-інститут, на зразок Мліївського. До слова, земляк і колега Павленка Л. П. Симиренко, заложив свій розплідник біля Городища за рік перед Павленковим – навесні 1888 року.

У Дирдиному невтомний ентузіаст вирощував, з його слів, «невеликий» асортимент садових і декоративних культур. Серед них 130 сортів яблунь, 74 сорти груш, 31 сорт слив, 17 сортів вишень, 15 – черешень, 12 – абрикос, 11 сортів персика, два сорти нектарина. А ще росла смородина, аґрус, малина, полуниці, виноград.

Отже маючи за мету знайти залишки саду Я. Павленка, вихованці історичного гуртка відправилися з Городища в Дирдин. Юні туристи насамперед оглянули другу курганну групу епохи бронзи в південній частині села (скупчення курганів на північній околиці досліджували взимку). Біля автобусної зупинки «Арка» гуртківці візуально зафіксували місцезнаходження шести курганів, один - відвідали зблизька. Біля невеликого розораного пагорба, школярі вчилися визначати на око параметри курганного насипу – його діаметр та висоту, а також стан збереження. Керівник гуртка В. А. Пеляк ознайомив школярів з особливостями поховального обряду й типовим набором поховальних предметів у підкурганних могилах доскіфських народів навколишніх степів

Побачивши нашу групу та її зацікавлення курганами, до нас вийшла місцева мешканка Н. М. Пістун, 1939 р. н., яка підтвердила слова вчителя, що дійсно на межі с. Дирдин і с. Хлистунівка східніше від шосе знаходився курган, висотою 1,5–2 м, який пізніше розкопали археологи. Проте у розповіді бабусі та нашими даними було дві розбіжності. Перша стосувалася розміщення насипу, за словами Надії Микитівни, курган стояв неподалік дороги (бл. 5 м), а за даними інших дирдян насип височів метрів за 30–40 від траси. Друга розбіжність виникла у датуванні розкопок. За даними черкаських археологів, курган на межі Дирдина і Хлистунівки був розкопаний у 1994 р. експедицією В. Григор’єва, а за спогадами бабусі – розкопки проводилися у 1960-х рр. Більше того, вона пам’ятає, як діти після закінчення розкопок витягували з поховання кістки і гралися з ними. Чи можливо таке під час справжніх розкопок? Звісно, що ні. Тож що це були за розкопки у 1960-х рр. поки що залишається загадкою.

Дізнавшись про кургани, історики вирішили запитати старшу жінку про інші важливі події села, які вона знає. Надія Микитівна залюбки поділилася з краєзнавцями спогадами про події ІІ світової війни у с. Хлистунівка, що за її словами закарбувалися у її пам’яті, як кінематограф, та про важкі повоєнні роки голодного 1947 року, коли доводилося малим дітям їсти бурякову гичку. Частину спогадів Володимир Антонович записав на камеру.

Подякувавши бабусі, а вона нам, група туристів рушила в Павленкове. По дорозі роздивилися стару, добре збережену хату з віконницями, якій виповнився уже 101 рік, подібних свідків історії у Дирдині залишилося не більше десятка.

Як тільки учні вийшли за межі села, перед ними відкрилася мальовнича картина урочища. Багато хто з гуртківців не стримував захоплення: «Як тут красиво!» І дійсно, після гамірного міста з його тротуарами і машинами, ми опинилися посеред просторих луків, через які протікала невелика річка з прозорою і холодною весняною водою, а навкруги розляглися високі незорані пагорби. Зробивши проміжний привал біля річки та помилувавшись навколишньою природою, краєзнавці рушили далі. По дорозі помітили зарості високої рослини, насіння якої ховалося серед пухнастих волокон у плодах-коробочках. Розкривши коробочку вітер розносив летюче насіння по всьому степу. Діти теж спробували його шовковистий дотик. Диким бавовником називають цю рослину місцеві жителі. Керівник гуртка пояснив, що насправді цю волокнисту рослину-медонос завіз із Середньої Азії в Дирдин саме Яків Павленко, тут вона прижилася і успішно розмножилася. А справжня її назва – ваточник сирійський.

Пройшовши перший ставок, учні перейшли на лівий берег струмка, де розбили невеликий табір. Хто втомився, міг відпочити та поїсти, інші пішли на розвідку археологічного матеріалу уздовж розораних полів. В результаті пошуків, учнями було підтверджено місцезнаходження, відкритого кілька років назад групою дирдинських школярів двошарового поселення черняхівської культури та культури багатоваликової кераміки.

Відпочивши, гуртківці рушили далі, досягли третього (верхнього) ставка. Не забули гуртківці і про садки Павленка, в навколишніх лісових нетрях досить часто траплялися покручені яблуні, сливи, алича та інші плодові дерева та кущі. Дирдяни розповідали, що минулого року в лісах назбирували такі сорти груш, яблук та інших плодів, які зараз не зустрічаються, серед зими не могли їх струсити з дерев, так міцно трималися, і хоч на смак кислуваті, проте не мали жодного пошкодження від шкідника.

На головному привалі в установленому місці розпалили дружнє багаття, зігрілися, підкріпилися, відпочили, намилувалися лісом. Неподалік знайшли руїни кам’яного фундаменту. Можливо це і є залишки маєтку Павленка? Це питання необхідно буде уточнити у старожилів. Проте одне з усього побаченого і відчутого можна сказати точно – шкода, що таке чудове історичне місце, перлина природи, оброблена та виплекана багаторічною працею невтомного садівника у нас час загублена, покинута та майже не служить людям.